Прихована країна

Уривок із повісті Клайва Стейплза Льюїса “Лев, Біла Відьма та шафа” із циклу “Хроніки Нарнії”

— Добрий вечір, — чемно привіталася Люсі.

— Вітаю! Пробачте за цікавість, та ви часом не донька Єви?

— Мене звати Люсі, — відповіла дівчинка, не зовсім розуміючи, про що йдеться.

— Але ж ви, пробачте за цікавість, людина? — вів далі фавн.

— Авжеж, — підтвердила Люсі, трохи збита з пантелику.

— Просто хотів упевнитися. Я ніколи досі не бачив синів Адама чи доньок Єви. Дуже радий! Мене звати Тýмнус.

— Приємно познайомитися, пане Тумнусе.

— Чому б вам не піти зі мною і не продовжити цю розмову за чаєм у мене вдома? Там тепло і можна зробити тости.

Печера, куди привів її фавн, була невелика, охайна і дуже затишна. Доки фавн збирав на стіл, Люсі розглядала книжки на поличці: “Нíмфи, їхній побут і звичаї”, “Людина: вигадка чи реальність?”.

Чай виявився чудовим, не гіршими були тости із сардинками, а після них — з маслечком, потім — з медом. Коли Люсі вже втомилася їсти, фавн заговорив про життя цієї країни, Нарнії. Про дріáд, які живуть на деревах, про чарівного óленя, що виконує бажання, про фавнів, німф і гномів…

— А тепер до нас прийшла нескінченна зима, — сумно промовив він і, аби хоч якось розвіяти сум, заграв на флейті.

— Шкодá зупиняти вас, та мені час додому.

— Тепер на те не найліпший час, — скрушно сказав фавн. — Що ви маєте на увазі? — хутко підхопилася на ноги Люсі. — Мене, мабуть, уже шукають.

Тут фавн затулив обличчя руками і заридав.

— Пане Тумнусе! Що трапилося?

— А-а-а, — ридав фавн, — я плачу, бо я поганий. Ніколи ще світ не бачив створіння, жалюгіднішого за мене. Я — викрадач дітей на службі у Білої Відьми. Придивіться до мене, донько Єви! Чи зможете повірити в те, що я — такий собі фавн, який здатен зустріти невинне дитя в темному лісі, заприязнитися з ним, а потім зрадливо віддати до рук Білої Відьми, яка зробила так, щоб у Нарнії панувала вічна зима?

— Ні, — здивувалася Люсі, — ви аж ніяк не схожі на фавна, який здатен на те, що ви кажете.

— Проте я саме той фавн.

— Але ж ви цього не зробите, пане Тумнусе! Правда?

— Але якщо я не послухаюся Білу Відьму, вона перетворить мене на кам’яну статую!

— Мені дуже шкода. Але благаю, відпустіть мене додому!

— Мабуть, таки доведеться. Так, я вже і сам це розумію. Я й не знав, які вони, ті люди. Але тепер, познайомившись із вами, я вже не зможу віддати вас у руки Білої Відьми. Ходімо до лісу. Звідти ви знайдете шлях до Гардероба у Вітальні?

Зворотний шлях вони пройшли мовчки й дуже швидко. Придивившись, Люсі помітила в гущині клаптик світла:

— Я бачу двері шафи.

— Прощавайте, донько Єви. Можливо, ви пробачите мені?

— Звісно! — вигукнула Люсі й щодуху помчала на світло.

За мить вона вистрибнула з шафи у знайому кімнатку.

Переклад з англійської Ігоря Ільїна та Катерини Воронкіної