Почалося це тоді, коли висока тополя, що росте край дороги і бачить далеко-далеко навкруги, була маленькою тоненькою тополинкою. Отже, було це дуже багато років тому.

Але й тоді, як і тепер, щороку сніг раптом робився водою, і швидкі струмки наввипередки збігали вниз по долинах. І вже всі знали, що разом зі струмками біжить весна.

Сонце в небі сміялося так, що не відповісти йому усмішкою було б просто нечемно. Тому всі ходили і сміялися. І ось що трапилося, коли тополинка була ще маленькою і тоненькою, а після зими прибігла весна.

Струмки нишпорили по левадах та по луках, а один із них вирішив навіть побігти під землю. Там він усім сказав, що вже весна, і всіх переполошив.

Звісно, зернятам, що потрапили туди торік, було дуже нудно лежати. Куди не повернешся — скрізь земля: і згори, і знизу, і справа, й зліва. Навіть повертатися було не варто, тож зернята лежали, не рухаючись.

Але від струмка земля стала м’якою — швидше, швидше в невідомий сонячний світ! Потяглися із зерняток тонкі зелені паростки й обережно, щоб не забруднити своїх свіжих листочків, почали витикатися з чорної землі.

Вилізла і маленька кульбабка.

Її насінина лежала глибше від інших, і пробиратися їй було далі. Тож коли вона вилізла, все навколо вже було зелене.

— Добридень! — привітно сказала кульбабка травичці.

— Добридень! — сказала вона тополинці.

— Добридень! — сказала вона сонцю.

— Чому ж ти не вітаєшся до мене, до вітру? — раптом почула вона сердитий голос, і її ніби хтось штовхнув.

— Але ж я не бачу вас! — чемно відповіла кульбабка. — Коли б я бачила вас так, як сонце, як тополю, як траву, я б, звичайно, і вас привітала.

— Хіба ти не знаєш, що я найдужчий у світі? — закричав вітер. — От я захочу — й зірву тебе, і занесу ген-ген!

— Не треба мене рвати, вітре! — заговорила благально кульбабка. — Мені тут так добре, я познайомилася з усіма квітками й деревами, а коли ти зірвеш мене — я зав’яну, умру…

Та вітер не послухав, заметався, загойдав усі дерева і квіти.

— Пригинайся до землі! Пригинайся до землі! Тримайся міцніше! — шепотіла тополинка. — Ти така маленька, і стеблинка в тебе м’яка — він не зломить тебе. Тримайся міцніше…

І справді, нічого не вдіяв вітер із кульбабкою, повіяв, посердився і полетів собі далі, а вона тільки міцнішою стала. За ніч іще трохи підросла кульбабка, і ще трохи підросли всі квіти, що жили на луках, — медок, сон-квітка, дзвіночки, зірочки.

Стеріг їхнє поле старий жук. Вранці загудів він, і прилетіло в гості багато метеликів, бджіл, жуків.

— Доброго ранку, бджілки! — закричала кульбабка. — Доброго ранку, метелики! Доброго ранку, жуки й бабки!

І всі квіти привітно розкривали свої чашечки і давали гостям солодкого квітчаного соку досхочу.

Раптом низько-низько пролетів над квітами старий жук-сторож. Полохливо прислухалися до нього всі: і комашня, і квіти, й навіть тополинка. Вона знала, що так сторож сповіщає їх усіх, коли змінюється погода. Й одразу кульбабка почула, як щось захитало її, і вітер заговорив до неї:

— Ти знову не привіталася до мене!

Досадно йому було, що така гарна кульбабка не помічає його, вітру!

— Я ж не бачила вас! — знову відповіла кульбабка.

— От нажену я зараз хмари, поллє дощ — і ти загинеш! — закричав вітер і полетів гнати хмари.

— Я не хочу гинути! Мені так добре жити! — затремтіла кульбабка.

— Нічого, не бійся, ти тільки нап’єшся води, умиєшся і освіжишся! — заспокійливо прошепотіла тополинка.

І справді — раптом з неба почав падати прямий дощ. Він лив, і половина сонця заховалася за хмари, а половина визирала: що там робиться на землі? Бо ж на землі навесні завжди дуже весело, і сонцю хотілося все бачити. Всі краплинки сяяли під його промінням і сліпили очі. Це був веселий сліпий дощик!

Прилетів після дощу вітер, а кульбабка, вмита, свіжа, ще краща стоїть і сміється. Не міг того витримати вітер.

— Я зірву тебе,— мовив він. — Мені сумно літати самому по горах і луках. Полетімо разом!

— Я не хочу літати з тобою,— засумувала кульбабка. — Я зав’яну, умру.

— А, то ти не хочеш літати зі мною, з найдужчим у світі?! — закричав вітер. — То я полечу геть, і хай сонце припече так, що ти сама покличеш мене. Подивлюсь, як ти розмовлятимеш зі мною завтра! — і подався ген за гору.

Злякалася кульбабка — і вірить, і не вірить вітрові.

— Ну, що ж, — каже, — прилітай завтра!

Прилітає вітер назавтра, бачить — нема кульбабки, а на її стеблинці якась кулька з пушинок.

— А, так ти обдурила мене!

Залютував вітер, дмухнув — і розлетілися пушинки по всій луці…

Скоро всі забули кульбабку: і трави, і квіти, і метелики, і старий жук-сторож. Адже старий він був, йому найлегше було забути.

Одна лиш тополинка згадувала і сумувала за кульбабкою, бо ніколи раніше не бачила вона такої сонячної привітної квітки.

Минуло літо, настала осінь, потім зима, а тоді раптом знову пригріло сонце, зі снігу зробилася вода, і прибігла зі струмками весела весна. Ще стрункішою стала тополинка, була вже вища за всіх дівчат, що підходили до неї.

Зазеленіли луки. І раптом побачила тополинка, що скрізь, де впали торік пушинки з кульбабки, виросли жовті квіточки, такі точнісінько, як її подруга.

— Добридень, сонце! Добридень, травичко! Добридень, тополинко! — закричали всі вони разом, і всі дзвіночки задзвеніли їм у відповідь, і все листя загомоніло.

— А, вас багато тепер! — закричав вітер. — І ви знову не шануєте мене! Я позриваю вас!

Але, як і торік, не зірвав вітер маленьких кульбабок, не змив дощ, не схотіло палити сонце, а зробилися вони за кілька днів легкими пушинками. Тільки тоді сердитий вітер розніс їх довкола.

Це було багато років тому…

Тепер тополинка висока-висока. Її й тополинкою вже незручно називати, а всі кличуть поважно — тополею, і бачить вона далеко-далеко довкола, що рік — то далі. І цього року вона побачила: навіть на далекій сірій скелі зацвіли жовті сонечка — кульбабки.

А вітер уже пересердився. Не можна ж стільки сердитися! То він уже за звичкою кульбабині пушинки скрізь розносить.

За матеріалами: https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=16051