— Я не можу віддати тобі своє серце, бо я без нього помру, — відповіла йому нарешті дівчинка. — Але послухай сюди. В нашому місті є один лікар, який збирає серця людей, що померли. І серця оті живуть у нього довго-довго. Про це я читала в газеті… Якщо хочеш, зайдемо до нього, і ти попросиш у нього серце. Він добрий, він тобі не відмовить.

— Гаразд! — зрадів чоловічок і нетерпляче підскочив: — Пішли швидше, бо я теж хочу мати отаке, як у тебе, серце.

Довго йшли вони лісом, доки добралися до узлісся — прямо навпроти величезного міста. Посадила дівчинка дерев’яного чоловічка в корзинку — боялася, щоб хтось на нього не наступив,— та й понесла до славетного лікаря.

Не думайте, що цього лікаря не існує на світі. Я просто не хочу називати його адресу, бо тоді в нього не буде й хвилини для важливої наукової роботи, яку він досі ще не закінчив: ринуться до нього відразу ж тисячі людей — міняти серця.

Тож я не розказую, яким тролейбусом їхала дівчинка, на якій зупинці вийшла, до якого будинку зайшла та в які двері подзвонила, — прийде час, ви про це дізнаєтесь самі. А розкажу краще вам, як зустрів їх лікар і що він сказав, почувши незвичайне прохання дерев’яного чоловічка.

 — Серце?.. Гм… А яке ж серце ти хочеш собі вибрати?

— Те, що його носять люди, — відповів тоненьким голоском чоловічок, бо він дуже сторопів, потрапивши в оцей величезний кабінет із скляними полицями, з сліпучо-білими стінами та викладеною світлими кахлями підлогою.

— Люди мають різні серця, — строго відповів лікар і, подумавши, хитнув головою:

— Добре, я покажу тобі серця, які в мене є, а ти уже вибереш сам, яке тобі сподобається.

Чоловічок погодився, і лікар пішов із ним уздовж засклених полиць. Там, у великих і малих прозорих банках, виповнених якоюсь рідиною, пульсували людські серця.

— Оце серце злої людини, — показав на одну банку лікар. — Бачиш, яке воно жовте та зморщене!

— Я не хочу цього серця, воно нехороше! — швидко відповів чоловічок, і лікар посміхнувся схвально.

— А ось блискуче, як пластмасова кулька, — далі показував лікар. — Бачиш, яке воно свіже: як довго не стукотіло, а ніскільки не зносилося. Це — серце байдужої людини.

Чоловічок постояв вагаючись: серце йому дуже сподобалось, — воно ж було таке блискуче! — але він хотів побачити й інші серця, і вони рушили далі.

— В отій он банці — серце бандита…

— А чому воно чорне?

— Воно почорніло від злочинів…

— А це чиє серце?

Перед ними не плавало, а лежало на дні банки дивовижне серце: похмуре, сіре, важке, наче висічене з твердої каменюки.

— Це — серце одного чоловіка, який дбав лише про себе і відвертався від інших людей.

І хоч чоловічок мало що зрозумів, однак не захотів брати й цього серця: надто вже неприємний вигляд воно мало!

Довго ходили вони вздовж полиць із серцями, а чоловічок все не знаходив собі до вподоби. Врешті лікар обережно дістав з найвищої полиці ще одну банку, поставив її на стіл із білого мармуру.

— Оце — серце однієї дуже доброї людини. Бачиш, яке воно велике та світле!

— А що то за червоні голочки, що витикаються з нього? — поцікавився чоловічок.

— То не голочки, то нерви. Саме вони роблять серце дуже чутливим та неспокійним, і той, кому дістанеться воно, хай не розраховує на легке та безжурне життя.

Тріпотітиме його серце людськими стражданнями і болями, навіть найменше горе, що світитиметься в очах стрічної людини, будитиме в ньому такий гострий відгук, що воно не заспокоїться, аж доки людина ота хоч трохи не втішиться… Ось подивись…

Лікар зненацька ударив рукою об гостре ребро столу, скривився від болю, і серце відразу ж затріпотіло, забилося так, наче хотіло вискочити з банки.

— Я візьму його! — сказав зачарований чоловічок.

— Добре, я пересаджу тобі оце серце, — погодився лікар.— Але перш ніж брати його, ти добре подумай. Адже з цим серцем ти ніколи не знатимеш, що таке спокій.

Та чоловічок уперто твердив:

— Я хочу мати це серце!

І лікар розсік йому дерев’яні груди, вклав до них серце, що колись належало добрій людині.

Дивно й незвично почував себе чоловічок, повернувшись до своїх одноплемінників.

Темний, густий ліс наче розступився перед ним, став чистіший, прозоріший, і все, що жило в ньому та дихало — від найдрібнішої комашки до найбільшого звіра, — все збуджувало в чоловічкові уже не легковажну швидкоплинну цікавість, а постійну увагу, співчуття, а то й жаль.

Почне хто-небудь із його одноплемінників дратувати роботящу мурашку, чоловічок відразу ж і зупинить його:

— Облиш! Хіба ти не бачиш, що вона несе додому їжу?

Побачить підраненого птаха, оточеного цікавими чоловічками, відразу ж почне докоряти:

— Не чіпайте його! Хіба ви не бачите, як йому боляче? Хіба вам не жалко його?

— А що таке — «жалко»? — запитували у нього дерев’яні чоловічки, стукаючись порожніми головами.

Як він міг їм пояснити, що таке «жаль»? Адже вони не мали сердець, вони нічого не могли відчути, отож — і зрозуміти!

Тільки один дерев’яний дід, який не раз зустрічався з людьми та чув від них, що таке «жаль», авторитетно сказав:

— За всіх не переболієш, усім не поможеш. Інших будеш жаліти — сам не довго проживеш.

І всі відразу ж погодилися з ним, бо в нього була найдовша борода. Не погодився тільки наш дерев’яний чоловічок, але промовчав. Бо хіба ж могли вони, позбавлені сердець, зрозуміти його!

Отак, може, і жив би наш чоловічок серед своїх дерев’яних братів, вболіваючи за кожного скривдженого, захищаючи кожного, хто потрапив у біду, коли б не стався один випадок…

Це було взимку. Ліс стояв сонний, закутий морозом, припорошений снігом. А під високим дубом сидів нерухомо хлопчик, що заблукав так само, як і ота дівчинка, і, стуливши безсило повіки, вже й не намагався звестись на ноги.

— Що з ним таке? — запитували один в одного дерев’яні чоловічки, збігшись за новою забавою до сонного хлопчика.

— Він замерзає, — сказав дід з найдовшою бородою і пиховито оглянувся, потішений власною мудрістю. — Я уже бачив, як замерзають люди. От ми трохи почекаємо, і цей хлопчик зовсім перестане дихати.

Отут і підбіг до хлопчика наш чоловічок. Жаль стискав йому серце, пронизував тисячами голок.

Ухопив хлопчика за руку, почав торсати — будити його:

— Хлопчику, встань!.. Хлопчику, встань!.. — Але в хлопчика тільки безсило затріпотіли вії, прямо в сніг опустилась побіліла рука.

Оглянувся чоловічок безпорадно: лише холодний сніг навкруги, крижане сонце вгорі та байдужі його родичі довкола.

«Він зараз замерзне!» — подумав у розпачі дерев’яний чоловічок, і таким пекучим жалем пройнялось його серце, що воно раптом спалахнуло — загорілося яскравим вогнем.

Довго горів чоловічок, зігріваючи хлопчика, рятуючи його від неминучої, здавалося б, смерті.

А коли хлопчик, зігрівшись, звівся й пішов, навіть не зрозумівши, кому він завдячений власним життям, дерев’яні чоловічки оточили свого догораючого брата, від якого лишилися тільки жевріючі вуглинки та обпалена голова з сумними, повними жалю очима.

Вони тріщали дерев’яними голосами і, не відаючи, що таке жаль, любов, співчуття, здивовано допитувались:

— Чого у тебе такі сумні очі?

— Бо мені жалко вас, — ледь чутно відповів їм догораючий чоловічок. — Але й цього вам не дано зрозуміти.

За матеріалами: https://osvita.ua/school/literature/d/68678/