Байка про перепілок

Жила собі зграя перепілок. Вони зранку до вечора копирсалися в пилюці, бігали серед трави в пошуках їжі. Одного разу в їхню місцину прийшов птахолов і, кидаючи сітку, одну за одною ловив перепілок, щоб продавати їх на базарі. Птахів ставало дедалі менше. Перепелина зграя не на жарт розхвилювалася.

А потім у зграї знайшовся ватажок, який скликав усіх, щоб обговорити справу. Після довгих суперечок у маленьких пташиних головах народилася ідея: наступного разу, коли птахолов кине свою сітку, взятися всім разом дзьобиками за неї, спробувати полетіти і опустити сітку на терновий кущ. Збуджені перепілки цього вечора лягали спати з маленьким промінчиком надії.

Наступного ранку, коли мисливець прийшов по чергову здобич, подиву його не було меж: сітка “відлетіла” до тернового куща і опустилася на колюче гілля. Як не намагався мисливець її зняти, вона лише ще більше заплутувалася і зрештою зовсім порвалася. День у день повторювалося те саме. Нарешті птахолову це набридло, і він припинив полювання. Перепели були на сьомому небі від щастя і радісно верещали, святкуючи перемогу.

Але так тривало недовго. Настала посуха. Води та їжі стало обмаль. Птахи билися за кожну краплю і за кожну крихту. Бійки й галас долинали тепер звідусіль. Одного разу хтось сказав: “Пам’ятаєте той випадок з птахоловом? Тоді лише дехто махав крильцями, рятуючи зграю. А інші нічого не зробили!” “Як? — відгукнулись інші. — Це ви лише спостерігали, ні разу не змахнувши крилами!..” І розпочалася нова, найбільш запальна і жорстока бійка від початку посухи. Курява стояла стовпом!

І раптом всі відчули, що їх притискає до землі якийсь тягар. Це була сітка птахолова. Він згорнув перепелів усіх разом і щасливий поніс на базар.